Вже давно проминули дитинства роки,
Вже й онуки мої підростають,
Вони дивляться нині 3 Д вже кіно,
А про моє чорно-біле нічого не знають.

Я дивлюсь, мов у сні, на великий, як море екран
І маленького хлопчика, там споглядаю.
І з сльозами в очах, я себе впізнаю
І ще більше від цього страждаю.

Крізь роки я дивлюся на нього собі,
Бачу серце маленьке й гаряче.
Чорно-біле кіно дарувало надію тоді,
Дарувало повагу, любов та удачу.

І на фільмах таких виростали сини,
Що за правду готові життя положити.
Ну, а нині, дивлюсь на сучасне кіно
І не знаю, повірте, не знаю, як жити.

Споглядаю на хлопчика й плачу собі,
Бо ми втратили щось, бо ми щось загубили.
Виростають сини і не знають біди
І не знають, як ми колись жили.

Але вірю, що знову, що знову колись
Наші діти повернуться у кінозали,
І захочуть, щоб їм, молодим,
Ми всю правду гірку розказали.

Бо кіно — це є зброя, відома давно
І на фільмах добра виростали країни й народи.
Хай добро переможе і нині все зло
Й Україна моя переможе!

О.ДРИГА