Вітаю Вас, Гість
Головна » 2015 » Вересень » 26 » ДАЙ, БОЖЕ, МУДРОСТІ
11:22
ДАЙ, БОЖЕ, МУДРОСТІ

До написання цієї статті підштовхнув круглий стіл «Дай, Боже, сили й мудрості правдою Вкраїну зберегти», організований районною організацією «Просвіта» (голова С.Масловська) 10 вересня цього року. До участі в дискусії зібралися представники духовенства (римо-католики, греко-католики, православні Київського та Московського патріархатів), районної влади, інтелігенції, студенти теологічного факультету Чернівецького національного університету, заставнівські школярі та громадськість. Найгострішими виявилися питання утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви та участі духовенства в матеріальній та моральній підтримці воїнів УПА. Нині в Україні йде неоголошена війна з Росією, тому важлива позиція кожного громадянина України, в т. ч. і священиків. Не всі священики церков УПЦ (МП) затяті москвофіли і анти­українці. Але, на жаль, таких немало. Вони відмовляються хоронити загиблих воїнів, відмовляють у сповіді й причасті учасникам АТО, називають українських воїнів карателями, налаштовують своїх прихожан чинити перепони мобілізації до війська. 
У духовному гімні українців є такі слова: «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!». У цих словах — глибокий зміст, бо найголовніше для усіх поколінь українського народу було, є і буде збереження своєї національної ідентичності, утвердження державності, забезпечення єдності дій і помислів. Особливо велике значення це має сьогодні, коли проти України розв’язана агресія з боку путінської Росії, коли наші мужні патріоти зі зброєю в руках захищають суверенітет і територіальну цілісність країни. У таких умовах українське суспільство вправі запитати кожного з нас: що ти зробив і робиш для своєї держави, як відстоюєш її інтереси, кому, врешті-решт, служиш — Батьківщині чи нашим ворогам — прихованим і відвертим? Така постановка питання абсолютно правомірна, адже мова йде про долю Української держави та її майбутнє. Але мені, як історику зі стажем, хочеться змістити акцент своїх міркувань у суто релігійну площину в контексті відомих історичних подій.
У своїй праці «Українські джерела церковного права» (1931 р.) випускник Київської духовної академії, письменник і науковець Олександр Лотоцький зазначив: «Основна засада Української держави полягає в тому, що в самостійній державі має бути й самостійна Церква… Ніякий уряд, що розуміє свої державні обов’язки, не може погодитись на те, щоб осередок церковної влади перебував у іншій державі… Автокефалія Української Церкви — це не лише церковна, а й національно-державна проблема. Це конечна необхідність нашої Церкви, нашої Держави, нашої Нації». Звідси можна зробити висновок, що українська влада вже тривалий період мириться з тим фактом, що «осередок церковної влади» перебуває в іншій державі й за час незалежності в цьому плані нічого не змінилося. Питання зміни осередку церковної влади особливо актуальним є сьогодні, коли патріарх РПЦ Кирило відкрито підтримує агресивну політику Путіна щодо України. Відповідно таку ж агресивність щодо знакових подій проявляють віряни Московського патріархату, яким постійно втовкмачують у голови, що Українська Православна Церква Київського патріархату є неканонічною, диявольською. Але наука історія дає можливість розібратися в суті сьогоднішніх суперечок довкола проблем, пов’язаних з Українською Церквою, в наших історичних і сучасних взаємовідносинах із сусідньою державою, яку нам досі вперто нав’язують як «общєє Отечество — єдіную Русь».
Апологети РПЦ в Україні постійно наголошують, що «наше историческое прошлое с Россией едино», бо Нестор-літописець писав «откуда есть пошла земля русская», і що написане «Русская земля» дає підстави вважати «Російська земля». Або інше можна прочитати: «Киевская Русь всегда была вместе с Великой Россией», хоч навіть нинішній п’ятикласник знає, що в часи існування Київської Русі про «Великую Россию» й згадки не було. Тому не дивно, що російські та проросійські політики, духовенство спритно маніпулюють словами «Русь», «руський» там, де треба вживати «Росія», «російський».
Князь Володимир Великий хрестив Київську Русь у 988 році, коли про Московщину в ті часи й спомину не було. Одночасно з хрещенням Русі в цьому ж році утворилася Київська митрополія. Перша літописна згадка про Москву, як про невеличке село, з’являється під 1147 роком, тобто більше ніж через півтора століття після Володимирового хрещення. А хрестити те, чого немає в природі, очевидно, неможливо. З цієї причини Російська Православна Церква (Церкви Московського патріархату) нічого спільного не має з хрещенням Київської Русі, а свій початок бере з середини ХV ст. Офіційною датою утворення Московської (пізніше — Російської) Церкви є 5 грудня 1448 року. Тривалий час існувала вона цілком автономно, мала свою ієрархію, виробила свої особливості в управлінні та обряді і ні на яке правонаступництво щодо давньої Київської митрополії не претендувала аж до ХVІІ ст. Проте ні новоствореної Московської митрополії, ні новопоставленого митрополита Іону Вселенський патріарх не визнав, тому Церква залишилася «самосвятською», «неканонічною». Визнання Московської Церкви і дарування їй патріаршої гідності відбулося аж через 141 рік — у 1589 році. За рік до цього в Москву просити гроші прибув Царгородський патріарх Ієремія ІІ, який був пограбований Османським султаном до нитки й ледь не втратив патріаршого престолу. За гроші (вважай милостиню) Московська Церква отримала від Ієремії ІІ патріархат.
Склалася ситуація, коли до усамостійнення Московської Церкви всі її землі були канонічною територією Київської митрополії, а відтак — Царгородського патріархату, якому ця митрополія підпорядковувалася. Після утворення Московського патріархату Київська митрополія втратила ці канонічні території в московських землях. Але й Московський патріархат ніяких канонічних територій поза межами Московського царства не набув. Київська митрополія, що охоплювала тепер українські та білоруські землі, залишалася під юрисдикцією Царгородського патріархату. Так тривало до 1654 року, коли Богдан Хмельницький сподівався з допомогою православної Московії здобути волю для православної ж України. В цей час Московський патріарх Никон грубо порушує восьме правило ІІІ Вселенського Собору й бере єпархії Смоленська, Полоцька, Могилева, що підлягали Київській митрополії, в своє підпорядкування не поставивши Царгород до відома. А вже 1659 року юного й слабовольного Юрка Хмельницького змусили підписати фальсифіковані так звані «Переяславські статті», у яких появилася раптом стаття про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату, якої не було й близько в статтях Богданових.
Намагаючись посилити свій вплив на українські землі, московська влада ставить собі за мету з допомогою вищого духовенства прибрати до рук Київську митрополію. Російські зверхники добре розуміли, що доки церква в Україні не стане на службу імперським інтересам, про політичне підкорення України не може бути мови. Москва офіційно звертається до Царгородського патріарха Якова з проханням передати Київську митрополію Московському патріархату, але отримує відмову. Тоді московські «блюстителі канонів» самочинно, без відома Царгорода проводять на чужій канонічній території елекційний Собор, на якому неканонічно обирають неканонічного ж митрополита Київського, яким стає Гедеон Святополк-Четвертинський. Залишилося лише узаконити незаконну оборудку, чим російські отці й зайнялися.
У 1686 році, коли патріарха Якова на патріаршому престолі вже не було, а місце його зайняв щойно поставлений патріарх Діонісій ІV, Москва відправляє в Царгород посольство, яке має спонукати нового патріарха до відречення від Київської митрополії та передачі її Московському патріархату. Думний дяк Нікіта Алєксєєв, що очолював  московське посольство, підносить патріарху Діонісію хабар «три сорока соболей и двести червонцев». Після цього патріарх розсилає грамоти й оголошує світові про передачу своєї дочірньої Київської Церкви під юрисдикцію Московського патріархату. Проте вже наступного 1687 року Царгородський патріарший Собор засуджує незаконну оборудку з передачею Київської митрополії Москві як «акт симонії», тобто хабарництва, а самого патріарха Діонісія позбавляє патріаршої гідності. Отже, ні про які канонічні права Московського патріархату на Українську Церкву чи на якісь його канонічні території в Україні мова йти не може. Перебування Української Церкви в складі Московського патріархату є незаконним, а її підпорядкування Москві відбулося за «правом сильного». Навіть значно пізніше в Патріаршому й синодально-канонічному Томосі Царгородської Патріархії від 13 листопада 1924 року чорним по білому написані слова: «… відірвання від нашого престолу Київської митрополії відбулося не за приписом канонічних правил». Тобто через 238 років після проголошення акту підпорядкування Київської митрополії Москві неканонічним актом симонії Царгородський патріарх ще раз підтвердив, що жодних канонічних прав на Київську митрополію Московський патріархат не має. Кому і як ще доказувати брехливу, «диявольську» суть Російської Православної Церкви щодо України та Української Церкви протягом багатьох століть. 
За фактом відсутність нині єдності в християнській церкві зумовлює неминучий розкол в українському суспільстві. Християнська церква, яка мала б стати об’єднавчим стрижнем, духовним лідером українського народу, насправді проявляє безпомічність і сама не може дати собі ради. Українська Православна Церква Київського патріархату, яка справді прагне створення Єдиної Помісної Української Церкви, постійно наштовхується на протидію Української Православної Церкви Московського патріархату. Якщо перша вболіває за долю України, надає армії велику допомогу, то друга є деструктивним елементом на українських землях, вірою і правдою служить агресивному сусідові. Що повинно статися, щоб українське духовенство Московського патріархату та його паства усвідомили згубність такої антидержавної, антиукраїнської позиції? Ніколи і ні за яких обставин РПЦ на чолі з патріархом Кирилом не відпустить з-під свого крила, з-під свого контролю Українську Церкву. Для Путіна Російська Православна Церква — це надійний ідеологічний інструмент, з допомогою якого можна контро­лювати свідомість простих людей, чинити розбрат у чужій державі, а значить міцно прив’язати Україну до Росії. Варто згадати візити патріарха Кирила в Україну, його проповіді про «єдіний рускій мір, про єдіноє отєчєство, про єдіную православную вєру» — хіба це не роз’єднувало Україну, не сіяло розкол? Політв’язень сталінських таборів, шевченкознавець Микола Куделя якось сказав: «Вся трагедія України в тому, що ми на певному етапі історії опинилися в одній вірі з москалями». Не треба великого розуму аби усвідомити, що потрібно негайно поривати з московською вірою і жити у власній державі зі своєю окремою вірою.
Я переконаний, що рано чи пізно утвориться Єдина Помісна Українська Церква, але це станеться не з доброї волі вищого духовенства. В ситуації, коли кожна сторона «тягне на себе ковдру», із піною на устах доказуючи свою канонічність, свою зверхність, при цьому нехтуючи долею народу, такий варіант малоймовірний. Тут своє слово має сказати народ і вибрати ту Церкву, яка в біді і в радості завжди з народом, яка цілеспрямовано обстоює незалежність Української держави, яка служить не лише Богу, але й Правді. Дай, Боже, нам, українцям, мудрості…

Микола ЧЕРЕШНЮК, краєзнавець

Переглядів: 218 | Рейтинг: 5.0/1