Вітаю Вас, Гість
Головна » 2015 » Червень » 13 » Хтось почув та хтось сказав... А я взяв, — і записав!
12:10
Хтось почув та хтось сказав... А я взяв, — і записав!

З миру по нитці назбираю собі клубочок ниточок,
З миру по слову попрохаю й складу букет з співаночок.
А час мелодію зіграє, — то ж вийде пісня про життя,
А от чи хтось це заспіває — 
точно вже скаже майбуття.
*  *  *
Чому так важко мудрим жити? 
І їх не люблять майже всі,
Бо мудрість всім не осягнути... 
Вона не тут, — на небесі!
Тягнемось плід її урвати, а розумом не дістаєм.
Хочемо мудре щось утнути, — та все дурнішими стаєм.
*  *  *
На старість хочеться повчати, але не слухає ніхто.
Хочеться голосно кричати: «Учив колись нас той Піхто!»
Покрутять пальцем коло вуха, 
мовляв, «поїхав» старичок.
Ну хто кого тепер вже слуха! 
Краще помовч вже «дурачок!»
*  *  *
«Щас» Інтернет всьому навчає, молодіж чує лиш його,
Він їх годинами тримає, — і бачать там вони всього,
Такого, що не чула мати, а батько й думати не смів...
Нам що лишається? Мовчати?.. І хто нам лихо це привів?..
*  *  *
Ми так забалували діток, що вже лякаємось самі.
Дуєм на них, мов на сиріток, самі ж в них ходим у ярмі.
А що буде як нас не стане? Кому поплачетесь в плече?
Та що усе я за погане... Життя і так кругом пече...
*  *  *
Та всеодно життя прекрасне і неповторне, наче день
І хай навскрізь воно нещасне і струхлявіло, мов той пень.
Хай не палає та не гасне... Яке вже є, — воно ж моє...
Я ним милуюсь повсякчасно, поки ще є, поки ще є...
*  *  *
І хай мені хтось збоку скаже, що українець недоук!
Та він усе на світі може, лишень подай йому до рук!
Усе ми можемо зробити, — відбудували ж геть усіх...
Вождя не можем народити, 
щоб був найкращим... От наш гріх!
*  *  *
Ми, наче діти нерозумні, — безмежно віримо усім,
Бо на початку усі скромні й на Україну кажуть — дім!
А потім так його грабують, що очі лізуть із орбіт...
І в закордонах десь сумують... Малий їм світ, малий їм світ...
Як ми житимем в майбутнім в Єврозоні (дай то Бог)?
Як ми з Путіним могутнім та й поділим наш «порог»?..
Треба довго ще чекати, поки Раша упаде
І ніхто не може знати, коли доля та прийде.
*  *  *
Ми — чиновницький розплідник! Розвели їх «дофіга».
Хто їх видумав — негідник, гірший нам він за «врага».
Червоточина ця тихо геть роз’їла нам життя,
А тепер це вічне лихо нам паплюжить майбуття.
*  *  *
Переляканий Арсеній опинивсь між двох вогнів
І прем’єрський його геній виклика серйозний гнів.
За захмарнії тарифи українці не простять,
Олігархи ж, мов ті грифи, над мільйонами стоять.
*  *  *
І кричать йому: «Не пробуй наші кровні відбирать!
Із простих людей видовбуй. Їм же «нєчєго» тєрять!
Біднота на Україні — то є норма вікова!»
Що робити тут людині, геть сивіє голова.
*  *  *
Ох диваннії вояки! Як вас сором не бере?
Телевізорні атаки! Совість вас там не жере?
Що відважні чоловіки край від банди бережуть!
Ви ж ославитесь навіки! То ж подумайте, як буть!
*  *  *
Бак сміттєвий в Україні нині символом вже став,
Бо пересічну людину цей порядок вже дістав
Й, не чекаючи закону, ми люструєм всіх підряд.
Чхали всі на заборони, — нам Майдан віддав наряд.
*  *  *
Хоч тепер чиновник ситий прокатається в баку,
А не в «мерсі» вінком вкритий, по столицях на скаку
Із вікна, мигнувши людям. На смітник цих пацюків!
Ну, а Бог простить цим суддям! 
Жаль лиш втрачених років!
*  *  *
Повірила вишня погоді, взяла — і рясно розцвіла...
Та поспішати було годі — вона ж її і підвела.
Надвечір хмари із морозом на білий налетіли цвіт
«Ох, прогадала ж ти з прогнозом, — 
від снігу побілів весь світ!»
*  *  *
На Вкраїні ніби вкупі з багачами живемо.
Вони в небі, а ми в «дупі», — отак разом й пливемо.
І ніхто із нас не знає, де ті райські береги,
А народ лиш відчуває ціновії батоги.
*  *  *
Навіть в церкві ми купуєм неоднакові свічки,
Щось випрошуєм, торгуєм й витікаєм в дві ріки,
Що ведуть нас в різні боки, наче ми і не народ...
Надуваєм, дурні, щоки й водим чужий хоровод.
*  *  *
Серіали про багатих пропонує кінозал.
Можновладців тих пихатих в Інтернеті нині вал.
Годі там шукати долі нам, селянським простакам.
Наше відео у полі, — і «Віват!» людським рукам!
*  *  *
Якби знав, де маю впасти, «то б соломки настелив»,
Якби знав, що то напасті, — і слівця б не говорив.
Тепер «маю те, що маю», — мабуть, те, що заробив!
У руках пір’я тримаю, а голубку загубив.
*  *  *
Такі ціни! Такі ціни! Всі від страху аж тремтять!
А Кабмін кричить про зміни і в газетах мерехтять
Заголовки про реформи, — тільки їх самих нема...
Та... для нас це уже норма і чекати їх дарма.
«Словоблудіє» начальства ми пізнали вже давно, —
Їм не зичити бахвальства, бо бюджетнеє рядно
Розтягли поміж собою, залишивши нам ніщо.
Ну а ми перед трубою, — вилітаєм у ніщо.
*  *  *
Ох, субсидії! Ви мрії, що в столицях десь живуть!
А до бабці до Марії, вони так і не дійдуть.
Надто мудра та наука їх народу не «понять».
Лиш чиновник в цьому дука... 
Де ж нам розум їхній взять?!
*  *  *
Скоро, скоро вже парад! А у нас ленінопад!
Валять ідола повсюдно, щоб не було в душах брудно.
Хай ізійде з нас цей гад, — українець цьому рад!
Вмиймо душі ми гріховні, — це ж бо гроші наші кровні.
Відновім на постаментах наших відданих борців,
Що в московських документах, цих нескорених бійців
Величали ворогами, а вони — герої в нас.
Болванів — вперед ногами! Слава Богу, прийшов час!
*  *  *
Зажурились українці, — як з тарифами нам буть?
Усміхаються чужинці, бо давно пізнали суть:
«Не надійся на державу, не врятує всіх вона,
На таку велику справу всім не вистачить рядна,
Що бюджетом нашим зветься, бо ця трока не для всіх!
Він по швах давно вже рветься, — 
всі крадуть, кому не гріх.
От до нас і не доходять ті нещасні копійки,
Їх в верхах десь хороводять наші хитрії ділки.
*  *  *
Що народ? Аморфна маса. Сам по собі він живе.
Той багатий, в кого каса, а народ собі пливе
У своїм вкраїнськім полі, геть залюблений в свій край...
Перепившись горя в волю, вірить щиро в дивний рай.
*  *  *
Рушники мої вкраїнські, вишиванки і пісні,
Що вам мюзікли чужинські і Масмедіа тісні.
Ви своїм життям живете — щастя вічне джерело,
Ви нам вічність збережете, а москальське помело
Вам ніколи не нашкодить, — ви заховані в душі.
І хоч всюди воно бродить і брудні нувориші
Норовлять в вас втерти пики... Та ми цього не дамо, —
Обламаєм ноги й руки, — оберіг збе-ре-же-мо!
*  *  *
Бережім всі Україну, бо вона у нас одна,
Захищаймо Батьківщину, бо вона тепер сама
Залишилась в полі бою проти руської чуми.
Тож прикриємо собою нашу матір тільки ми.

В.САДОВНИК, с.Юрківці

Переглядів: 429 | Рейтинг: 0.0/0