Добрий день, шановна редакція районної газети!

Давно збирався завітати до вас і розповісти окремі моменти буденного життя сельчан і  свого також, до яких не можу бути байдужим. Говоритиму відверто і правдиво.

Живу я в селі Веренчанка, перебуваю на пенсії, тому вільного часу маю достатньо. Здоров’я — на «трієчку», та, все ж, як можу допомагаю дружині і дітям. Пригадую, якою була заможною Веренчанка раніше. Попереду її — хіба що Кострижівка. Був у нас харчокомбінат, спиртзавод, райоб’єднання «Сільгоспхімія», у радгоспі — велика ферма, тракторна бригада, машдвір тощо. Нині цього у селі немає. Не тому, що немає країни рад, а тому, що бракує справжнього господаря у кожній організації. У радгоспі, а потім у колгоспі були потужні ремонтні майстерні, де виконувалися різні слюсарні та токарні роботи. І цього зараз немає. Тому я змушений їхати до сусідніх Кадубівців, де є не менше, ніж 5 станків. У цьому пересвідчився, коли ранньою весною їздив туди у справах. Дорогу мені вказали на тік, де працює токар. Попросив зробити деталь. Чоловік, дізнавшись, що я з іншого села, роботу виконав за годину часу. Коли я запитав скільки це має коштувати, він відповів: мені нічого не треба. Я дуже здивувався: у наш час, погодьтеся, це велика рідкість. Прощаючись, дякував і все ж гроші залишив: мені незручно за нелегку роботу не розрахуватися з людиною. Це був такий собі добродій, 1934 року народження Степан Воєвідко. Він мені підняв дух і настрій дуже високо. Не перевелася таки ще доброчинність, свідком якої став ще багато років тому у с.Дорошівці, коли возив на бурякопункт цукросировину. Тамтешній житель попросив мене заночувати в нього, а зранку відвезти до с.Вікно урожай з його городу, а доки дружина готуватиме сніданок — перевезти гній. Щойно зажеврів світанок, а господар з гральми вже працює. Вийшов сусід до криниці, залишив відра і гайда допомагати, потім так вчинило ще двоє сусідів. Я знову здивувався:у нас такого немає, адже господар нікого ні про що не просив. 

У мене є сусід, який у час цивілізації живе без світла ось уже декілька років і нікому до цього немає діла. У лютому цього року зібрався я до райцентру, підійшов до начальника РЕМу і повідав йому про проблему. Керівник сказав привезти сусіда, аби той написав заяву. Та біда в тому, що наші люди не вірять у безкорисливість і почали говорити, що я за таку послугу заберу в сусіда земельний пай. Натомість я привів до сільради сусіда і заставив зробити заповіт земельного паю на його доньку. Тоді народ заспокоївся. 

Ще один випадок з мого життя. У квітні цього року підійшов до свого лікаря, аби він виписав безплатний рецепт на ліки, як «чорнобильцю» 1-ої категорії. У аптеці даю талончик з печатками на 168 грн., а мені кажуть: «Таких ліків немає, є лише на частину — на 18 грн.» Запитую, коли буде, бо 5 років була така ж ситуація… Але відповіді не отримав.

Дорогі краяни! Для чого усе це я пишу? Вчіться робити добро один одному, будьте взаємоввічливими та допомагайте у всьому, тоді щирість повернеться до вас сторицею… Минулої неділі біля моєї хати від високої напруги на електро­опорі зайнялося лелечине гніздо і … згоріло. Вранці глянув угору, а  бузьок стоїть на одній нозі, другий — кружляє — не має де сісти. Ми з дружиною та сином вирішили зробити інше гніздо, зателефонували до РЕМу, попросили нову лелечу «оселю» підняти на старе місце. Начальник РЕМу Валентин Лісничук дав указівку, приїхали електрики з вишкою і встановили гніздо, за що ми щиро вдячні. 

Не соромтеся захистити беззахисного, допомогти ближньому, підтримати кожного. Бо чужої біди не буває.

З повагою, Василь КИШКАН
с.Веренчанка