Нас роками, десятиліттями вчили не мислити, не мати власних думок, поглядів, переконань, ідей. Нам згори нав’язували примітивний атеїстичний стандарт і одноманітність, ізолюючи від будь-якого світоглядного розмаїття. Але згодом, в одну мить, цю завісу було зірвано. Ми, оглушені ілюзією свободи, кинулися споруджувати церкви, каплиці, не прагнучи будувати храм у своїй душі. Бо чому, маючи чи не в кожному селі по дві церкви, лише частина нас стала носіями неоціненної духовної спадщини –  Православ’я українського, скарбниці справжніх християнських святих і пророків, надбань національно-самобутньої рідної мови, не замислюючись, що втрачаємо власну самодостатність, власне обличчя. Грунтуючись на чужому, не прагнемо знати свого. Тож чи можемо говорити про національну та моральну єдність, не маючи духовної? Певно, цим і скористався ненажерливий російський хижак-вожак, безжально знищуючи найкращих синів і доньок України, невинних дітей  сходу нашої держави…

Такі думки снували у моїй свідомості дорогою до с.Кадубівці,  куди на святкову літургію, з нагоди православного свята пам’яті Цілителя Пантелеймона, отримала запрошення від благочинного Заставнівського району, протоієрея Свято-Миколаївської церкви м.Заставна о.Дмитра Костащука та настоятеля церкви Успіння Пресвятої Богородиці о.Ярослава.  Проте, щойно ступивши на подвір’я церкви, песимістичні    думки дещо відступили. Кадубівці завжди вважалися прогресивним та патріотичним селом. Як сказав о.Дмитро, а інакше й бути не могло, маючи таких славних земляків, як Митрополит Василь Федак (предстоятель УАПЦ в Канаді), письменник-просвітянин Володимир Михайловський та інших. Отже, прихожани храму, а це люди різного віку, молодь, діти, щойно вийшли з ранішньої недільної служби, аби зустріти поважного гостя. До них завітав Архієпископ Чернівецький і Кіцманський Онуфрій. З цієї нагоди більшість парафіян вдяглися у вишиванки, зустріли його з хлібом-сіллю. Особливий колорит — у дітвори. Вони привітали владику щирими словами подяки за навідини до храму, бажали йому ще багато років плідної духовної праці словом Божим та добрими справами. Йдучи доріжкою до церкви, його святість благословляв юних кадубівчан. Все відбувалося велично та по-святковому урочисто. Справжні віряни кажуть, що нема кращого  на землі, кориснішого для людей, ціннішого в очах Господа, ніж божественна літургія. Її очолив високопреосвященніший владика, а співслужили йому о.Дмитро, диякон о.Василь (Заставна), о.Ярослав (Кадубівці), о.Борис (Чернівці), о.Василь (Веренчанка). Надзвичайно проникливо та потужно доповнював святу літургію тамтешній сільський хор. Один із його учасників Петро Палатюк сказав, що у хорі співає вже …70 років. Ще й 16 не було, коли його голос зазвучав у храмі. Радянській владі, звісно,  не подобалося, що там співають діти. У 1949 році хлопчиків жорстоко побили за Святу пісню, що ще більше посилило віру в Бога та ненависть до антихристів. Про цінність і гідність Божої літургії мовили і прихожанки Орися Петрусяк та Марія Рудей, які отримують тут духовні відповіді на мирські запитання. Пані Марія щонеділі молиться за бійців АТО та їхніх батьків. Вона 21 рік тому втратила в армії сина, їй, як нікому іншому, зрозуміле материнське горе… 
У храмі запанувала повна тиша, коли до прихожан звернувся владика. Він подякував усім за участь у Божій службі, привітав із днем пам’яті Цілителя Пантелеймона, наголошуючи, що святий зцілював хворих не лише травами та ліками, але й молитвами, за що й став Великомучеником. Нині також у муках утверджується правда, наша спільнота, державність, духовні ідеали та віра — кровопролиттям та загибеллю воїнів і мирного населення на Сході України. Закликав до єдності у вірі, за силою якої воздасться людині її життя на землі та вічність у оселях Праведних. Давав запитання і сам відповідав: «У селі декілька храмів. Хіба це не розділяє людей, забуваючи, що ми діти єдиного Бога?.. Ключ до зцілення? Він у наших руках — єдина чиста молитва і проповідь правди». Побажав спасіння, щирого перебування у церкві і вийти звідси з відчуттям окрилення та збагачення духом чесності. 
Теплі слова про спільну молитву звучали і від настоятеля храму о.Ярослава, який дякував його святості, священикам-колегам, парафіянам, бажав кожному довголіття та щирої віри в Бога. 
Велична служба закінчувалася, але не поспілкуватися з Архієпископом,  повчальна проповідь якого справила тільки позитивні враження, було би грішно…

— Ваше високопреосвященство, приїзд до Кадубівців випадковий чи давно запланований?
— Ні, не випадковий, я знав, що тут чекають мене і Слова Божого. Нині складний і важкий час для кожної віруючої людини. Їй потрібні підтримка, підказка, порада і розрада, позитив та оптимізм. Звичайно, день вибирали святковий, аби люди не перебували в суєті. Святого Пантелеймона шанують у народі, молячись, люди вірять у його силу зцілення. Великомученик був людиною чесною і вільною. Ці риси має надбати сучасний українець, навіть, страждаючи, не повинен бути рабом чужої волі.

— Кажуть, якщо Україна не стане духовною, вона приречена на страждання. Ви погоджуєтесь із цим твердженням?
— Так! Є такі держави, які могли жити без Бога. Я не кажу про радянський союз. Люди тоді вірили у Господа утаємничено. А ось у Албанії, наприклад, комуністи знищили церкву повністю. Єдине місце на землі, де жили без Бога, — Албанія, хоча там зберегли спільноту, державність.  Україна ж має багато оригінальності з точки зору історичного буття. Наприклад, формування української нації  відбулося навколо православної церкви, Київська Русь стала Другим Єрусалимом, не територією, а нацією зі своєю релігією. Не секрет, що для будь-якої держави на це потрібно не менше 3-х століть, а окремим народам і 5-6 — спільної державності, мови, території. В України такої розкоші не було. Ми пройшли через різні впливи, руйнації спричинені іншими державами, але попри це все зберегли свою ідентичність, мову, культуру, духовність. У цьому наша унікальність і винятковість. А єднала нас православна церква. Сьогодні  лише єдиними мріями,  ментальністю,  духовними цінностями ми можемо вирватися з кліщів ворога. Духовність — вище за все, особливо для України. 

— Ваша святосте, чия воля потрібна для створення Єдиної Помісної Церкви? Влади, духовенства, народу?..
— Спільна воля, звичайно. Одна з функцій держави — регулятивна. В її найвитонченіших,  дієвих формах. Нині велика частина українців залежить від московського престолу, а точніше від Кремля, від влади чужої, ворожої нам держави. Найбільший камінь спотикання — Московський патріархат (МП), який говорить про церкву недоказовими, неземними категоріями. Поки що немає волі влади протистояти цьому. Антидержавні дії МП підлягають засудженню, згідно з українським законодавством, але, починаючи від перших осіб, державні службовці, вільні чи не вільні учасники цього процесу стали заручниками ситуації.

— Тобто, цей процес затягується…
— Все у Божих руках. Все може вирішитися  за 2 тижні, якщо на це буде воля Божа. Без Божої допомоги,  навіть владі це не під силу. Зараз навколо Київського патріархату (КП) об’єднується багато людей. Маємо вже понад 15 мільйонів прихильників. Свята ідея КП набуває поважності та популярності. Але засоби місіонерства, традиційні храми, монастирі залишаються у конфесії, яка вороже ставиться до державотворчих процесів. Так, у нас  є й інші конфесії, але вони не такі войовничі та ядовиті, як МП. Але він воює руками наших людей, одурених псевдодуховністю, псевдорелігією. Тому, просвітившись, не можна мовчати. Потрібна   велика просвітницька робота не лише духовенства, але й прогресивної інтелігенції. Опираючись на історичні факти, несіть у люди святу правду про українську православну церкву.

— Ваше високопреосвященство, спілкуючись із воїнами АТО, дізнаюся, що їм там потрібна допомога священиків…
— Потреба у такому спілкуванні на війні дуже велика. І наші священики їдуть туди служити капеланами, озброївшись Божим словом. Сказати, що їх там достатньо — не можу. Кожен із них має право вибору — стати капеланом, чи залишитися служити у своїй парафії. Це справа добровільна. Пригадайте першу хвилю мобілізації — надзвичайно патріотичну. А знаєте що руйнує патріотизм? Несправедливість. Призовники запитують, а чому я маю йти на смерть, у той час, коли інші — бандити, злодії, казнокради, корупціонери, багатії процвітають? Ніхто не працює над переконанням, над мотивацією жертвоприношення. Натомість — вихиляси із військовим станом, соціальним захистом, видачею посвідчень учасників АТО, несправедливе лікування поранених тощо. Усе це підточує наше суспільство. Я намагався порушити саме цю проблему. Один із чиновників мені сказав: «Владико, не піднімайте зайвого шуму. Все вирішиться…» З нами, чи без нас? З вірою, чи без неї? Якщо не буде єдності, ми приречені і навпаки, якщо буде поміж нами любов і покаяння Господь у силах зупинити війни і катаклізми. У цьому істина. 
— Щиро дякую, Ваше високопреосвященство, за щирість, власну позицію та науку.

С.МАСЛОВСЬКА