Відчуття провини і досі терзає мою душу. Так склалися обставини, що в прощальну дорогу до вічного спочинку Петра Мензака не вдалося провести. Наукова конференція в Києві збіглася в часі з …останнім подихом ще одного мого побратима, навчителя, порадника. Ні, це не оправдання, скоріше муки сум’яття, що і за його життя викроювала занадто мало днів аби частіше спілкуватися з ним, освячуватися його щирим словом, черпати мудрість, позитив, оптимізм.
Але час не повернути, тож згадаймо його світлий образ таким, яким він був завжди — чесним, привітним, скромним, наділеним Божим талантом митця.

Перед моїми очима і досі — звичайна квартира заставнівської п’ятиповерхівки, де завжди затишно і велично, немов у храмі. Тут усюди дихає словом. Кожна із шаф, так званої великої хати, — вщент завантажена книгами: художня література, патріотична, радіотехнічна. На стіні — портрет Шевченка. У іншій, дуже маленькій, — самотнє ліжко, де ще недавно, через хворобу, лежав Петро Петрович, інвалідний візок, чимала, аж до стелі, полиця з книгами і комп’ютер… Саме на Стрітення Господнього, 15 лютого, у свій день народження, господар попросив, якщо, мовляв, з ним щось трапиться, то, ввімкнувши комп’ютер, там можна знайти його, як він казав, мемуари, а насправді, мабуть, нову книгу «Петрони». Що там, у ще неопрацьованому виданні? Поки що це ніхто не знає. Можна лишень сподіватися, що там — біль України, а ще, мабуть, його, Петра Петровича життя, швидке, мов куля (патрон), прицільне і болюче…
Колись, на прохання розповісти про своє життя, він сказав: «А що вповідати — народився, жив, працював…» Зауважмо, останнє — працював. На перший погляд, ніби усе просто, коли людина на спілкування з оточенням виряджає свою музу. Це журналістська стезя. Муза мого побратима — це тривога, яка завжди була у його серці, але, яка очищала кожного, хто навіть побіжно кине погляд на його видання «Сім книг (про час і нас)» чи «Не чекай похвали» з епітафією «я не дочекавсь тебе, гомосапієнс…» Щоправда, шлях його до неї (музи) не завжди був устелений квітами та зелом, радше — тернами, через болото часу, намул брехні, непримирення з несправедливістю.
…Про що мав би мріяти хлопчик, який вільно читав Біблію у … три з половиною роки? Певно, про те, що б іще почитати… Уже пізніше — бути ближчим не лише до Бога, але й до людей. Батьки — бідняки-селяни таки дали освіту синові, незважаючи на те, що у сім’ї було 12 дітей (троє з них померли малими ). Середню здобував у Сторожинці (у рідній Старій Жадові була семирічка) без допомоги родини. Жив у інтернаті, де раз на день годували юшкою-баландою. Ровесники дивувалися його фізичній підготовці. У 8 класі на обласних змаганнях із легкої атлетики — 3 місце. Через рік — інше досягнення — грамота Міністерства освіти України за сконструйований радіоприлад. У 10-ому — розпочав свою трудову «кар’єру», керуючи радіоклубом Сторожинецького Палацу піонерів. Тоді ж став чемпіоном України з радіоспорту і 60-м — у Європі. Улюблена фізика і потяг до радіотехніки знадобилися й на службі Тихоокеанського флоту. Після армії не шукав інших доріг — повернувся до свого дітища — радіоклубу, у Сторожинець. Якби не випадок, хто знає чи спізнав би так гостро живий-живісінький пульс життя — журналістику. У 1962 році утворилася газета «Радянська Верховина» (Сторожинецький, Вижницький, Вашковецький, Путильський райони). Його, як радіотехніка, приймають на посаду телетайпіста, який мав би тримати зв’язок із Києвом. Але телетайпу так ніхто і не встановив. Доручали опрацьовувати листи, пробував себе у подачі інформації, освоїв фотоапарат. Невдовзі його знімки обійшли чи не весь радянський союз. Так склалося, що доля закинула його і в наш район. Вкорінився, осів у Заставні. Здавалося б, на посаді головного редактора мав змогу захищати інтереси простих людей. Так і було. До пори, до часу. Доки не чіпав «недоторканних». Його публікації — драматизм часу, тривоги й роздуми людей, нетерпимість до брехні й непорядності. Саме за ці риси став гонимим журналістом у час комуністичної епохи. З милості партфункціонерів довелося шукати роботу у Ямало-Ненецькому автономному окрузі. Там і відбувся як журналіст. Жителі заполярного півострова високо цінували його працю. У 1989 році довірили представляти свої інтереси на першому Всесоюзному з’їзді малих народів Півночі і Далекого Сходу.
Та не забули справжні друзі про свого побратима, щойно блиснуло сонце Незалежності, Віталій Колодій та Анатолій Чабан 1991 року кличуть його додому і разом стають засновниками газети «Буковинське Віче». На шпальтах якої й побачила світ більшість його публікацій. Він стає вільним журналістом. На скільки новими і незбагненно чистими постають люди, земля, час, на стільки реальний світ у його виданні «Сім книг», «Не чекай похвали»… Читаючи їх, отримуєш надійну охорону, захисток від зла та несправедливості. Говорив завжди влучно, писав коротко. Чому? Через обмеження, бо було їх чимало. Народився на окупованій румунами території. Коли прийшли совіти, заборонили ходити до церкви. Обтинали спроби мислити. Тож доводилося більше мовчати, бо написане доставляли в КДБ. Після чого — «проробки», догани, вовчий квиток… Але ніщо не могло зламати духу вільно мислячої людини. Лише підступна хвороба підкошувала його зболені тіло і душу…
Не можуть змиритися із непоправною втратою його родина, сусіди, друзі та побратими. Колектив працівників редакції газети «Голос краю», колишні колеги й працівники — Василь Джуран, Василина Мендришора, Софія Лаб’юк, Марія Хортюк та багато інших висловлюють щирі співчуття близьким покійного, сумують за Петром Петровичем, за його світом слова, за яким можна досліджувати нашу історію, пророкувати майбутнє, розуміти сьогодення, вивчати українську душу. Не забуваймо про це. Вічна Вам пам’ять, друже, колего, Людино!

С.МАСЛОВСЬКА