“Провідник може здригнутись під ударами долі, а камінь — ні!”,
— сказав Господь Мойсееві, вирізаючи на камені 10 заповідей.

Господь євреїв недарма назвав улюбленим народом
І більш у світі вже нема і не появиться вже згодом 
Так важко мучений всіма, але не зломлений віками, — 
Цей нарід — батько на Землі... Й сьогодні б’ється з ворогами.
Мойсей пустинею страшною їх сорок років виводив 
Із рабства... Вів їх за собою, та Ханаан не знаходив...
Тепер вони керують світом, бо так прописано вверху.
Дорога не стелилась цвітом та не було у них страху.
Цар вавілонський їх розсіяв по всьому світу, наче мак 
Цим, дурень, знищити їх мріяв, та тільки Бог сказав: “Не так!
Будуть ці люди панувати, а вічне місто Вавилон 
Буде в розвалинах лежати і зникне, наче дивний сон.”
Така-то правда історична. І вже змінить її ніяк...
А наша доля Божа й вічна та безталанна вже чи як?
В дохристиянську ще епоху ми заселили землі ці 
І годували світ потроху, серпа тримаючи в руці.
Ми і сьогодні, — нарід мама: Європу бавимо давно...
Та щось не так вже ниньки з нами, — ми летимо на саме дно. 
Поводирів було багато, синів народних й крадіїв...
Чого ж це нині в наші хати з чужих, обдурених країв,
Летять снаряди стопудові, землиця “Градами” горить,
А ситі найманці здорові нашою кров’ю вмились вмить. 
Палять і нищать, все що бачать, — за це Москва гроші дає.
І день, і ніч нам долю точать... І це усіх вже дістає.
Мойсеї, де ви, покажіться, врятуйте український край!
Чому політикум роїться і всюди лиш один роздрай.
Скільки вам заповідей треба, щоби за вами йшов народ!
Давайте випросим у неба, бо ходим двадцять п’ятий “год”. 
Провідники якісь непевні, нема в серцях їх рушників,
І хоч в вишиванках всі зовні уже впродовж скількох років, 
Але душа не українська, — не люблять нас простих людей,
Та й мова скрізь звучить чужинська, а серце рветься із грудей: 
“Ну вже, коли той мир настане! Ну вже хоч крок у світ зробім! 
Патріотизм от-от зів’яне, — і ворог приповзе в наш дім.
Скільки народ зазнав вже горя... і де цим бідам той кінець 
Із сліз ріка аж в Чорне море... І в нас кінчається терпець...
Які ще висікти скрижалі поводирям, що нас ведуть,
Які придумати медалі, щоби на праведную путь  
Таки нас вивели сьогодні й не ждали милості в чужих?
Вже раз взялися, — значить годні! І ні один чужинський псих 
Вам не нашкодить, коли з вами такий великий наш народ.
Станьте вже справжніми синами, коли довірив вам народ.”
 Сьогодні він кобзар незрячий, все довіряє долю вам 
І лишень тихо й гірко плаче та усе робить поки сам:
Сам Януковича геть вигнав, сам свою армію створив
І у Європу шлях свій вибрав... Й щоб хто там що не говорив, 
Народ себе сам захищає і вірить у Мойсея все...
Та поки що лишень страждає і втрати тисячні несе.
А може досить нам чекати, Бог не дає провідника.
Треба самим його плекати, — мабуть, вже доля в нас така.
Мусим самі усе зробити, — така вже карма наша є. 
І з цим, вкраїнці, треба жити, — життя нелегке настає.
А хіба нам в дивину муки, чи пережили мало ми?
В нас золоті народні руки, упремось дужими грудьми 
Й захистимо своє майбутнє, а там й знайдеться поводир.
Ми всі придумаєм щось путнє, а поки Бог наш командир.

В.САДОВНИК, 12 серпня 2015року.