Вітаю Вас, Гість
Головна » 2015 » Вересень » 7 » ЗАРПЛАТА
22:11
ЗАРПЛАТА

Тебе ненавиджу й ціную, тебе чекаю мов буття,
Тобі знедоленій радію, бо ти для нас ціле життя.
На тебе всі наші надії й розчарування всі важкі,
З тобою світлі й вічні мрії, а в бідняків вони які?
Щоби тебе лиш вистачало, хоча б до іншої тебе,
Тебе, голубко, завше мало, до себе інший хтось гребе...
Поки мої тремтячі руки тебе впіймають, накінець,
Переживем житейські муки і уривається терпець.
Отримали тебе жадану!.. Але ж чого така худа?
Де побувала ж ти, путано, яка спіткала тя біда?
Що ти така уся сарака, общипана з усіх боків,
Хто рвав тебе так, неборака, впродовж останніх цих років?
“Ох, не питай мене невірну, бо безталанна в тебе я.
Читай вже проповідь нагірну, — така вже доля є моя.
Її читаєш ти щоразу, коли отримуєш мене, —
Імунітет вже на образи, бо знаю гнів твій теж мине...
Ну покричиш, ну посваришся, — потім радієш все ж мені 
І як завжди з усім змиришся, — ми запишемось одні.
Я так хочу тобі сказати, який тернистий шлях пройшла 
Поки дійшла до твої хати, поки тебе, милий, знайшла!
Мене нормальною зробили, а потім стало жаль усім:
“Щось завелику її дали, давай до “главного“ несім.
А він в високім кріслі-ложі, неначе скеля височить:
“Ви розщедрилися тут, схоже!?“, — підлеглий тупо, знай, мовчить!
“Диви, як враз ти поповніла, вже доганяєш і мою!
Та як нещасна ти посміла! Дивись на талію свою!
— Але ж вона, мов та билинка, просто, я трохи ожила.
— Ти подивись яка “нахалка”! І хто сказав, що ти мала?!”
І до чиновника: “Урвати, щоби не пхалась догори!
Мені одному краще знати, хай дочекається пори...”
І в бухгалтерію понесли. А там три шкури стали драть.
Всі відрахунки зразу скресли — стали потроху віднімать...
Як у цирюльні, — так постригли, що ще худіша стала я,
А потім ще якісь прибігли, — і стала зовсім я не я!
Худа, обшарпана, поблідла — така зарплата вже твоя.
Я не брехунка якась підла, просто, брехня ця не моя!”
Така заплакана зарплата уже попала в руки нам:
Радій чи плач, бідняцька хато... “Її нікому не віддам!”
Та злі борги, немов ті хмари висять над нами день у день.
Ці чорно-білії примари руйнують нам життя у пень.
Тримав у жменях ту зарплату, вона стекла, наче вода... 
А що дружині, дітям дати? І знов півмісяця біда.
І знов прокляті, ниці злидні нас обсідають, як вовки,
І знов чомусь ми бідні й бідні на довгі й страднії роки...
 І хоч яка ти в нас бідненька, ми так чекаємо тебе.
Ти для бюджетників, як ненька. І не свари ти так себе.
Ми хоч і плачемось на тебе, та так чекаємо на час,
Коли із владного нам неба впадеш на наш бідняцький клас. 
Тебе тремтячими руками тримають ниці вчителі 
І виривають із зубами стражденні мудрі лікарі.
Всі, хто працюють на державу, і за ці крихти вдячні їй, 
Приумножаючи їй славу, ми зарплатні раді своїй.
Ми заморилися просити, ми вже не хочем вимагать.
А чи бідняк зможе навчити, як у житті “преуспевать.”
І бідний лікар лікувати, як заповів їм Гіпократ?..
Кого би це нам запитати, не переходячи на мат!

В.Садовник, 2015 рік 

Переглядів: 51 | Рейтинг: 0.0/0