Вітаю Вас, Гість
Головна » 2015 » Вересень » 26 » Зірка високої величини
11:48
Зірка високої величини

Автомобіль нещадно підкидало на вибоїнах запущеного шляху, але я майже не відчував дорожних незручностей  —  поспішав до Заставнівського будинку мистецтв. Адже залишалися лічені хвилини до початку презентації книги Володимира Михайловського «Мелодія білого смутку». Що насправді знав про автора? Зі скупої біографічної довідки, з якою нещодавно ознайомився, дізнався, що колишній головний редактор газети «Буковина» Володимир Іларіонович Михайловський  —  український письменник, Заслужений журналіст України, лауреат обласних літературних премій ім. С.Воробкевича та І.Бажанського, а ще  — походить із с.Кадубівці. Але ніколи наживо не доводилось бачити винуватця дійства. Коли увійшов до зали, то чомусь відразу звернув увагу на сивочолого чоловіка середньої статури і з добрими очима. Він тепло вітався зі своїми друзями і добродушно усміхався. Так, це був Володимир Іларіонович. «Приємна на вигляд людина, але ще достеменно невідомо, до якого рівня сягнула його творчість»,  — грішно подумав. Незабаром мої сумніви вщент розбила вистава за оповіданням В. Михайловського «Покараний гріх», яку зіграли актори народного аматорського театру «Дивосвіт» Заставнівського Палацу культури (режисер Л.Гайдей). Я був приємно вражений і подивований. Вистава мала таку силу, що всі, хто її дивився, опинявся під владою чарівних слів. Коли письменник оспівував минуле, глядачі переносилися на багато десятиріч назад, якщо згадував про звичайних корів, людям здавалося, що перебувають не в залі, а в живописному вибалку з веселим струмочком і наяву бачимо, як вони смакують зеленою травичкою. Так, це був тріумф, бо автор  —  чудовий майстер пера! Від самого Володимира Михайловського віяло душевним теплом і було з ним так добре, як з рідним батьком. У голові мимоволі зринули рядки власного вірша «Весняні промінчики»:

Тільки сонечка усі промінці
Доторкнулись навесні до землі,
Як відразу ожило все живе
Й зазвичай те зацвіло, що росте.

Так і його слова через уста акторів, немов весняне сонячне проміння, жадібно вловлювали глядачі і від цього ставало хороше і затишно на душі.
Кажуть, що людина не причетна до мистецтва слова, проживе тільки одне життя. І, навпаки, митець  —  їх має декілька. Письменник довкола себе бачить те, що недоступно звичайній людині. Він зачаровано дивиться, наприклад, як сходить вранішнє сонце. Відчуває в собі щось незрозуміле для нього, прислухається до внутрішнього голосу  —  і ось народжується перший рядок твору, що йому подарував ранок. Він ще тендітний, але глибокий за змістом, і простий, як все геніальне.
У «Мелодію білого смутку» зібрано сорок три новели, оповідання та повісті. Відверто кажучи, книга емоційна, нашпигована дотепними жартами та народними мудростями. В творах людські килими долі земляків автора зіткані з веселкових та чорного кольорів життя: із радості материнства і мук вдівства, милосердя і самопожертви, кохання і зради. «Читала,  — згадує професор філології Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича Надія Бабич, — і думала: скільки це краплинок крові зі зболеного за своїх героїв серця скапувало на білий аркуш паперу, допоки було виписане останнє речення…». Це й не дивно, бо талант уповні розкривається тільки у плідній праці, що так притаманно авторові. Небагато є людей з-поміж нас, що зігрівають серце і душу життєдайним теплом, здатні світ навернути до добра, злагоди та миру. Володимир Іларіонович був одним із них і ще таким, котрий безкорисливо та щедро дарує любов і ласку.
Тільки за фуршетом вдалося  директорові Заставнівської ЦРС Лесі Стасюк нас познайомити, за що вельми вдячний їй та долі.
— Насамперед, я вдячний Вам,  —  зізнався,  —  за подаровані хвилини радості. Але будьте відвертими зі мною, скажіть, у чому сила Вашого слова? Що робите для того, аби заволодіти нашими серцями?
— Тут немає ніякої таємниці, колего, — добродушно усміхнувся письменник, — мої слова  — це всього-на-всього вдале відображення власних думок. І сам не знаю, звідкіля вони беруться.
Опісля митець поділився зі своїми творчими задумами. Плани, треба сказати, були грандіозними і виснажливими. Робота полягала в нагромадженні матеріалів для нових творів, систематизації наявних, потребувала нагальної реакції на події, що почалися 29 листопада на майдані в Києві, необхідно було попрацювати над перекладом творів…
Коли Володимир Михайловський дізнався звідки я родом, то признався, що він ніколи не був у с. Погорілівка.
— Село дуже гарне навесні. Тоді воно потопає в квітучих садах, на його околицях знаходяться мальовничі скелі з цілою низкою ставків. Наші ставки полюбили навіть вибагливі білі лебеді — залишаються там зимувати. Але найбільшим скарбом села є його працьовиті і чуйні люди. Ви ще не бачили наших чарівних дітей. Для Вас я спробую організувати зустріч з учнями нашої школи. Приїздіть, не пошкодуєте!
— Після такої презентації рідного села мені важко відмовити, — дружелюбно поплескав моє плече співрозмовник. — Обов‘язково приїду, з подарунками для дітей! Чекайте!
На жаль, друга зустріч не відбулася і не з вини гостя. Кадубівська зірка згасла. Але вірю, що літературно-мистецька пам‘ять Буковини, єдиної України навіки закарбує на своїх крижалях ім‘я Володимира Іларіоновича Михайловського, котрий, утримуючи світло у своїй душі, творив не тільки для сьогодення, але й для прийдешніх поколінь!

Михайло СТЕПАНЧУК, член спілки митців Буковини,
позаштатний кореспондент газети «Голос краю»

Переглядів: 162 | Рейтинг: 0.0/0