20:00 ЗА НАМИ — МАТЕРІ, ДРУЖИНИ, ДІТИ, — нагадує боєць Луганського прикордонного загону Л.Галай, котрий днями приїхав у відпустку із передової | |
Які асоціації викликає погляд бійця, котрий повернувся із зони АТО? Мабуть, у кожного різні. Найперше — захоплення, але є й інші — відчуття боргу і провини. Це, звісно, природне явище. Бо коли людина покидає рідну домівку, сім’ю, все що їй було близьке і найдорожче та приносить себе у жертву заради нас, інакше й бути не може… У серпні виповнюється третій рік служби у війську для заставнівчанина Людвіга Галая. Перших два роки — то була обов’язкова у мирний, понад 20-річної давності, час. Третій — почався торік у серпні. Насправді Людвіг пішов до військкомату не у серпні минулого року, а значно раніше, разом з іще двома своїми друзями. Тоді не взяли нікого. Сказали, що за віком не підходять. Друга спроба була, як кажуть, результативною… Спочатку — декілька місяців навчання, відновлення знань, набутих у армії, служба на румунсько-українському кордоні, а вже потім — на Схід України. Контраст, каже, відчув одразу. Перша ніч — незабутнє бойове хрещення… — З боку ворога летіли снаряди з такою силою, що самі обстріли нагадували систему 3D, — згадує воїн. — Від реву артилерії здригалися і повітря і земля. Таке враження, що якась страшна сила змітає все на своєму шляху. Такою була перша ніч, яка надалі стала звичним явищем, — війни і виживання в ній. Про Трьохізбенку, мабуть, зараз знають усі. Це «козацький» хутір, в лапках, бо тамтешні чоловіки — ніякі не козаки з відчуттям патріотизму, а суцільні бандити. Зараз корінного населення там залишилося не більше 20-25 відсотків. Здебільшого — люди похилого віку, яким байдуже — хто свій, а хто ворог. Їм головне, аби пенсію давали і все закінчилося мирним шляхом. Насправді мені дуже шкода тих людей, їхні оселі дуже скромні, якщо не бідні. Там протікає річка Айдар. На одному березі ми, на іншому — ворог. Ми його бачимо, як кажуть, неозброєним оком. Командир — російський офіцер, він навіть не приховує пізнавальних знаків військового звання. Зброя у них справді, як передають ЗМІ, сучасного зразка — і автомати, і кулемети, і техніка. Снайперська гвинтівка стріляє на ураження за 3-4 кілометри. За мною закріплені БТР і «Когуар», якими я вивозив хлопців на блок-пости. Не вся техніка нова, є багато «музейних експонатів», але добре кажуть, що сила духу — сильніша за зброю. Вона, звичайно, як і будь-яка інша риса характеру, не притаманна всім, але хлопців, які насправді воюють за ідею, за те, щоб москаль не топтав нашу землю є багато. Тут, на війні, я познайомився з бійцями, які родом з нашого району. Чудовий командир Андрій Медвідь з Кострижівки. Хлопці його дуже поважають. У Щасті зустрічався з Іваном Пазюком (с.Дорошівці), у Станиці Луганській — з Петром Анакою. Спілкування із земляками завжди нагадують рідну домівку, додають гарного настрою, позитиву й оптимізму. Досвідчений вояка порушував чимало болючих тем. Одна з них — мобілізація. На його думку (а більшість служивих також на цьому наголошують), не варто призивати на цю війну хлопців молодших за 30-35 років, а ще тих, хто категорично не бажає служити. Це на шкоду не тільки їм, але й бійцям, хто поруч та й загалом армії. Він розповідав і про солдатські будні, про те, як утримували лінію фронту, про співіснування з мирним населенням, про можливий силовий чи усе ж мирний варіант закінчення війни. Досить слушною є його пропозиція — видавати посвідчення учасника АТО, приблизно, як «чорнобильцям» — за категоріями. Досить того, що зрівняли тих, хто тиждень побув на Сході України, і тих, хто по декілька місяців на передовій та ще й не видають відповідних документів вчасно. І, звичайно, окрема тема — про волонтерів… — Вже на другий день відпустки я вирішив зустрітися з волонтерами, які не раз передавали нам на передову домашні страви, одяг, взуття, ще — мій обов’язок, — продовжує мій співбесідник. — Вони саме обговорювали тему підготовки до Петрівського ярмарку. Їхній згуртованості, альтруїзмові, активності й ініціативності може позаздрити будь-яка армія. Також щире спасибі В.Спісаку, який передав мені форму. Загалом, вважаю, без волонтерів ми цю війну давно б програли. Тому ще раз хочу подякувати від служивих усім, хто щиро турбується про нас. Сім’я, діти, дружина… Їхня підтримка — ціна життя, а вона надзвичайно дорогоцінна. Але, безсумнівно, найважче мамі. Саме тому Людвіг так оберігав її від будь-яких подробиць. Та, зрештою, вона й не знала, де саме перебував її син, і як справжній чоловік до кінця оберігав її хворе серце… На запитання що б ви побажали юнакам і чоловікам Заставнівщини? Людвіг відповів: С.МАСЛОВСЬКА
| |
|