Сьогодні лихо нас обсіло, наче голоднії вовки,
Численні вороги зуміли засіять горе навіки.
Весь Схід смертями засівають страшні московськії хлопи,
Але самі того не знають, що з сліз гіркущої ропи
Колись й самі таки уп’ються нашого горя на роки,
Колись в хатах їх відіб’ються оці кривавії вінки, —
Наших дітей життя підбиті, мов журавлів небесних лет.
Тіла їх кулями прошиті (не врятував навіть жилет).
І матерів прокльони страшні колись на вас таки впадуть,
Вояки із чужої Рашні... Ні, нам ніколи не забуть
Того, що ви тут натворили, як пекло нам ви привезли,
Як всі хати наші спалили страшні москальськії “козли.“
В нас перемог ще не багато, а біль поразок, ох, важкий...
Та ми й не думали здавати жоден плацдарм, хоча б який.
Й хоч техніка стара-старюща і вітер лютий дме без меж...
Часто команда нетямуща, що падає з командних веж...
Та наш солдат, як українець, на совість лупить москаля, —
І не витримує чужинець, — не йде вже близько, а здаля
Гамселить «Градами» містечка, людей вбиває без вагань.
Лиш багачів теплі гніздечка стоять, мов скелі між страждань,
Їхні господарі донецькі давно до Києва втекли,
Колись тітушки молодецькі на смерть краї ці прирекли.
Ятрить донецькая ця рана, душа болить і сліз нема:
“За що нам доля ця погана? Чи людські жертви недарма?!”
А ворог робиться столикий, зболені душі люто рве,
І пропаганда їх велика на нас ордою мутно пре.
Дев’ятий вал брехні страшної ще України не досяг,
Чи витримаєм ми в двобої, чи не впаде жовто-блакитний стяг?
Під натиском чуми зі Сходу і де вакцину знайдем ми,
Щоб не заслабнути народу та залишитися людьми?!
Проклятий Путін душить гривню, — і вона падає щодня,
Та поведінку її дивну і хибні кроки навмання
Ніхто уже й не зупиняє, наче в нас влади вже нема.
Ніхто в країні вже не знає, коли нам вирватись з ярма
Боргів мільярдних і глибоких... На грані паніки народ...
Від рішень влади однобоких та цін безбожних хоровод...
Наче всі ящики Пандори Москва відкрила проти нас
І зла на нас ціліське море пролилось якось не на час.
Бо звикла Росія велика, що ми віками їх раби,
Тому й така ненависть дика, — а за свободу нам гроби!
Своїх убитих не довозять, — десь там “сжигают” по лісах,
А матерям дурню морозять та заселяють в душі жах.
Із москалем розберемося, лиш би нам витримав народ,
Колись і ми засміємося, як проженем увесь цей зброд.
Стоїмо ми при битій дорозі... І куди караван наш іде?
Хто сказати сьогодні нам взмозі, що іще нам з Росії гряде?
Ми крокуєм в багату Європу?.. Тільки нас там не дуже вже ждуть,
Не вертати ж вже нам в Азіопу, — один раз вибирали ми путь...
Важко нам ці часи пережити, і ціннішим буде лиш той брат,
Хто тепер з нами буде дружити, той отримає потім стократ.
Українці — народ роботящий, — сто разів вам за поміч віддасть.
І не думайте, він не пропащий... Лиш здолає московську напасть
Так із попелу Феніксом вічним возродиться Вкраїна моя,
Завдяки усім нам, пересічним, бо усім нам земля ця своя.
Щось не хочеться Захід просити, щоби зброєю нам допоміг:
“Та коли вам захочеться жити, не пустіть москаля на поріг.
Якщо нам він на горло наступить, — ждіть його біля своїх дверей
І тоді по Європі він влупить, і тоді жіночок і дітей
Ви так само будете ховати, як ховаєм ми вбитих тепер...
І чим довше будете чекати, тим скоріше наступить четвер
Чи неділя… Це вже не важливо, — вас московська здолає орда,
Обірветься життя й тут щасливе і затопить Європу біда.
Біля ваших кордонів вже горе. Закликаєм, правителі, вас!
Зупиніть ви це путінське море, бо безжально спливає наш час.”

В.Садовник 2015 р.