Впродовж останнього періоду російські та проросійські ЗМІ нас все частіше звинувачують у колабораціонізмі. Ми ж намагаємося розібратися, що це за поняття і чому на ньому так загострюють увагу наші північні сусіди.

Колабораціонізм (співробітництво, зрада) означає співробітництво населення окупованої держави з окупаційною владою та армією ворожої держави.

Цей термін вперше з’явився у Франції, коли частина влади і ще у травні 1940 року відмовилася від опору агресії Німеччини і стала на шлях співробітництва з нацистським урядом. До них приєдналися і сотні тисяч громадян в інших окупованих державах Європи. Хоч як не намагалася комуністична влада СРСР прищепити відданість усіх народів до єдиного і непорушного союзу, та всупереч наказам, депортаціям та голодоморам українці, кримські татари і деякі народи Кавказу залишалися все тими ж відданими своїй землі, незалежними борцями своїх країн. Саме тому влада СРСР і нав’язувала думку про схильність цих народів до колабораціоналізму, підмінюючи при цьому поняття. Українцям забороняли носити вишиванки, зневажливо називаючи селюками та тими, хто немає гарного смаку. 

70 років тому пролунав останній постріл Другої світової війни. І вже півтора року триває війна на Донбасі. І знову Україна бореться за свою самостійність і незалежність, і знову Росія (спадкоємиця СРСР) звинувачує нас у зрадництві, маніпулюючи свідомістю людей, промиваючи мізки брудною пропагандою та відвертою брехнею. Росія, немов завмерла (як у дитячій грі «Море хвилюється, раз…») та продовжує стверджувати одне і те ж: переслідування російськомовних, «бандерівці», «укропи»… Ототожнення російською пропагандою поняття «бандерівець» з поняттями «фашизм» і «нацизм» не має під собою ані найменших правових і фактичних підстав, адже офіційні документи Нюрнберського Міжнародного військового трибуналу яскраво свідчать про активну боротьбу С.Бандери та сил УПА, які були під його контролем, з нацистськими військами під час окупації ними України. Саме ці документи підтверджують те, що бойові дії «бандерівців» і проти нацистів і проти сил НКВС були обумовлені винятково боротьбою за незалежність України.

З огляду на генетичну пам’ять та історію нашої країни справжній, щирий громадянин України до колабораціоналізму не здатний. Ну, а тих зрадників, хто здав Росії Крим та хотів віддати Донбас, не простять ні люди, ні, сподіваюсь, Небеса.

Війна та мир на Сході України — це те, що нині найбільше цікавить мешканців усієї країни. Хто найкраще знає про всі страхи та нещастя, біль та страждання, які терплять жителі Донеччини та Луганщини? Мабуть, лише ті, до кого в оселю прийшла війна. Ті, хто став вимушеним переселенцем і не зрадив неньці-Україні, переїхав до нас, на Заставнівщину, щоб знайти спокійне, мирне сьогодення. Ці люди різні. Одні — озлоблені й відчувають образу. Інші — в глибокій депресії. Але багато таких, які не опускають рук і починають життя з початку, з нового місця, в чужій оселі. Саме такою є родина священика Ігоря, яка приїхала на Заставнівщину з мальовничого містечка з-під Донецька. (З причин безпеки прізвище та місто, з якого приїхали ці люди не називатиму. Адже їхні старенькі батьки залишилися на непідконтрольній Україні території).

о.Ігор, як і його тато, — росіяни, мама — українка з Черкащини. Дитинство, юність, зрілі роки провів на Донбасі. Йому ще і нині пригадуються роки, коли з річки можна було пити воду, а чистим повітрям дихати на повні груди. Нині все інакше… Нині — війна. Як сказав о.Ігор: «Слово «АТО» можуть говорити тільки ті, хто там не був, хто вочевидь не бачив мук і страждань мирних людей, дітей, калік та наших українських військовослужбовців. АТО — це коли швидко закінчується операція. А півтора року — це війна. Жорстока, підла, гібридна. А все почалося просто: після повалення режиму Януковича, олігархат Донбасу захотів зберегти преференції та вплив на владу, обрану народом України. Розрахунок простий — референдум, шантаж, «торги з владою», результат. А чим могла протистояти офіційна влада з Києва? Армії нема, бо ж знищувалося все, що з нею зв’язано. Ніхто (!) не міг передбачити, що народ створить свою народну Армію. І ті вояки, які першими прийняли бій, практично голіруч, ціною власного життя, попри зраду деяких командирів зупинили російського агресора на Сході країни. Честь і слава нашим героям».

Про це та багато іншого розповідав священик під час своїх зустрічей із старшокласниками та педагогами нашого району. о.Ігор відверто і щиро відповідав на запитання, ділився думками та особистим баченням розвитку подій.

Ось що цікавило наших дітей: 

— Ви священик якого патріархату, якою мовою здійснюєте богослужіння?

— Я — настоятель Української православної церкви Київського патріархату і хоч рідною є російська мова та богослужіння тільки українською. І взагалі мовної проблеми на Донбасі немає, як і будь-яких утисків російськомовних громадян, швидше українська не так була поширена. Українську мову дуже любить молодь і діти.

— Чи ходили Ваші прихожани на референдум?

— Ті, хто ходить до нашого храму — ні, адже я пояснював, якими можуть бути наслідки. На жаль, не помилився. Інших місцевих мешканців було мало, більшість — це заїжджі гастролери, які відразу після псевдо-референдуму поїхали: хто в Росію, багато — на вільну Україну.

— То вони десь можуть бути тут, поряд?

— Звичайно. Тому потрібно бути пильними. Берегти свій край, родину, близьких, молитися Богові, адже молитва дитини сильніша за будь-яку іншу. Якщо вона від серця, щира.

— А кому підпорядковуються бойовики? Кого вони слухають?

— На Донбасі — махновщина. Єдиного головного, який все вирішує, немає. Багато банд: козачих, бурятських, місцевих, їх «главарі» хочуть влади і грошей. Як правило, це — невдахи та криміналітет. Тому на окупованій бойовиками території — безвладдя, зубожіння, безгрошів’я, контрабанда, наркотики, грабежі, голод і сльози, багато російської військової техніки.

— А як же навчаються діти?

— Дітей мало, більшість батьки вивезли. А ті, хто залишилися — фаталісти. 50 відсотків навчаються українською. Для цього їхні батьки їхали до райцентру, щоб написати заяву. А це, повірте, смерті подібно.

— Чи багато у Вашому рідному краю церков?

— Ні. Якби були храми та віруючі в них, то мабуть би такого жаху ми нині не переживали. Бо хто з вірою, з Богом — той вільний і не піддається зомбуванню, а самостійно думає та аналізує вчинки та наслідки.

Запитань, як і відповідей, було багато. Діти дізнавалися, що священик Ігор під час трагічних подій в Іловайському котлі врятував життя восьми нашим військовим, вивіз їх своїм легковиком. Хлопці живі, здорові, нині несуть службу під Щастям, на Луганщині. Один із них нехрещений. Обіцяв, після закінчення війни, обов’язково охреститися. Почули і про підвали, в яких тримають наших полонених, Найважливіше — це те, що Армія наша сильна і відважна, здатна протистояти агресору. Їм би адекватну до військової ситуації команду було кому давати. Однак на головне запитання, яке тривожить всіх: «Коли ж закінчиться війна?» відповіді у священика немає: «Зброєю у цій війні перемоги не здобудеш. Політики повинні потужніше працювати».

Один із учнів запитав: «А Ви залишитеся в нас?» о.Ігор відповів: «Мені та моїм рідним тут, на Буковині, дуже добре. Але там — мої прихожани, ті, хто вірить у Бога та мені. І поки молитимуться українською на Донбасі, доти Донбас — Україна».

Майя КАЛИН, О.ОСТАПОВИЧ (фото)