Літній полудень був таким же спекотним, як і в попередні дні. В салоні «сімки» температура майже не відрізнялася від вуличної. Крім того, хоча легковик кволо обертав колеса, його нещадно підкидало на шляху Чернівці-Вікно. Водій, уже немолодий чоловік, щоразу картав себе подумки, як тільки натикався на черговий глухий кут у лабіринті вибоїн. Адже віз у село найулюбленішу гостю — маленьку онуку Єву. Дівчатко зручно вмостилося на задньому сидінні разом із бабусею Катериною і строго зиркало на нього:

— Дідусю, полегше! — Морщило лобика, коли колеса автомобіля провалювалися в наступну ямку.

— Євко, — той пожартував у відповідь, — ти, будь ласка, також допоможи мені: уважно стеж за дорогою і заздалегідь попереджай про перешкоди. Гаразд?

Мала ствердно кивнула голівкою. З того часу вона почала пильно вдивлятися в далечінь. У свою чергу, стрілка спідометра частенько тремтіла чи на хвильку завмирала, немов би від сорому за людську бездіяльність. За шубранецьким містком автомобіль стишив хід. Раптом зі сторони лісосмуги почулося радісне гавкання, а згодом показалася й сама тваринка. Вона зі всіх сил мчала до автомобіля, ніби хотіла нагадати, що про неї чомусь забули. Це був невеличкий темно-сірий собачка з біленькою смужечкою у вигляді старанно обгризеної кісточки від вологого носика аж до половини голівки. А ще — груди і всі чотири лапки до самих колін були такими ж білосніжними.

— Дивіться, дивіться, яка дивна собачка, ніби жива кісточка! — Збуджено вигукнула Єва. — Він проситься до нас?

— Ні-ні, чотирилапа, напевно, подумала, що це за нею повернувся господар, — сумно заперечив водій.

— Здається, тваринка тривалий час голодувала. Ви тільки погляньте, яка худюща-худюща, — забідкалася турботлива Катерина. — А в нас навіть хліба немає, щоб пригостити незнайомку.

— Щось не схоже на те, — пригальмувавши, засумнівався водій. — Харчів як би не бракує.

Справді, край дороги лежали різноманітні гостинці: шматки хліба, булки, рештки птиці, що залишали небайдужі мандрівники для бездвірника.

— А чому ж тоді Кісточка така худенька? — здивувалася Єва.

— Тому, що нудьгує за рідною будкою. Хоче додому, як ти, ми чи інші люди, — відповіла бабуся. — Адже, як би добре десь не було, а вдома — найкраще.

— Чому ж тоді маленька самотня і мусить перебувати далеко від дому, скажи, бабусю?

— Мабуть, чимось провинилася і господар її покарав.

— Але люди також помиляються, — не вгавала внучка. — Хіба їх також слід виганяти з дому?
Жінка лишень стенула плечима. Вона теж була вражена людською жорстокістю.

— Справді, — подумала, — для чого тоді заводити тваринку? Вона ж не зламана іграшка, щоб її викинути на смітник. Але, як пояснити поведінку деяких людей п'ятирічній дитині?

Тим часом легковик невблаганно віддалявся від чотирилапого безхатька. Той, розчаровано підібгавши хвостика, неохоче повернувся у затінок дерев. Водій у дзеркало заднього огляду помітив, що тваринка вибігала до кожного автомобіля, котрий наближався до неї. А вони, мов навмисно, безперестанно снували дорогою то в один, то в інший бік. У салоні одного із них, що робив обгін, юна пасажирка помітила собачку, як дві краплі води, схожу на шубранецьку.

— Дивіться, — збуджене дівчатко показало пальчиком на чужий позашляховик, — не можу зрозуміти: там — Кісточка чи її братик?

— Не думаю, тобі здалося, — відповів водій.

— Дідусю, давай візьмемо собачку до нас, у село.

— Але в нас вже є Барсик.

— Ну і що?! Удвох їм буде веселіше, — наполягала Єва. — Я сама йому поруч з нашим приготую місце для сну. Його застелю м'якою теплою підстилкою. А щоб почувався затишніше й впевненіше, покладу на ліжечко свою стареньку іграшку.

— Що ж, це гарна думка, — міцно пригорнула до себе онуку бабуся.

Дідусь, не сказавши і слова, на найближчій зупинці, Васловівській, розвернув легковика та й повернувся назад. Незабаром зупинилися неподалік містка. Вийшли утрьох з машини, але назустріч їм не вибіг собака. Почали його гукати та замість гавкання відгукнулася тільки луна.

— Пропав? — розгублено запитала маленька, а на очах забриніли сльози.

— Ні, — намагався заспокоїти дівчинку дідусь. — Мабуть, покинуту тваринку підібрали добрі люди з того позашляховика, в якому ти помітила схожу на нього собачку.

— Або, що мало імовірно, спробував виправити свій прикрий вчинок колишній господар, — додала Катерина. — Але як би там не було відтепер бездвірник матиме власний будиночок, люблячих господарів і пречудове ім’я «Кісточка», а в знак вдячності він стане стерегти господарство...

Михайло СТЕПАНЧУК