ВІЙНА
Колись ішла війна степами,
Плюндруючи усе навкруг.
Тепер батьки замінені синами.
Вони взяли війну до своїх рук.
Їм би кохати, мріяти і жити,
Ростить дітей і в славу погуляти
Та змушені іти в цей час служити...
Вони не хлопці — мужні вже солдати,
Що захищають мир і рідні наші хати.
Їх полягло в боях уже чимало.
І скільки ще поляже — невідомо.
На їх лиці ще молодість буяла,
Та в гробі повернулися додому...
Завчасу посивіли коси в мами,
І батько ходить тихо, наче тінь.
Вони гордилися рідними синами,
Випроводжаючи в далеку далечінь.
Тепер стоять батьки та просять Бога:
«О, Всевишній, Ти бережи синів наших в бою!
Нехай піде кудись війни дорога,
Минаючи кровиночку мою.
Ти бережи їх завше там, Всевишній,
Від куль ворожих захисти.
Нехай він вернеться сюди колишнім
І всі гріхи його йому прости».
Сини пішли, щоб волю відстояти,
Щоб жити краще нам усім було,
Їм всім прийшлось до бою в цей час стати,
Щоб подолати ненависть та зло.

В УКРАЇНІ ВІЙНА
Стражденна наша, Україно,
Чим ти завинила?
Перед Богом, перед світом,
Нене наша мила?
Тебе шматують, четвертують
Недруги прокляті,
Були брати, а тепер стали —
Вороги закляті...
Кому мало на цім світі
 Простору земного?
Схаменіться! Вбивці, Вбивці!
Побійтеся Бога! Подивіться:
Боже, Боже, гинуть наші діти,
Гинуть люди безневинні,
Що робиться в світі?
Аж не віриться, надворі
Вже яке століття?
Наче у віки середні
Таке лихоліття.
Сини твої, Україно,
Тебе захищають.
Через кого і від кого
За тебе вмирають?
Страшно, страшно й подумати.
Не хочеться знати — 
Україна і Росія
Стали воювати.
Два слов’янськії народи
Що не поділили?
Тільки народ тут не винен —
Винні злії сили!
Все гризуться, не нажруться
Золота та влади,
Землі мало, крові мало,
Зводять барикади.
Знавіснілий цар московський
Порушив кордони,
Вони ж були умовними...
Одні в церквах дзвони.
Одні дзвони, одна віра,
Майже одна мова...
Покарання — одна міра,
Що буде від Бога!.
А матері, наче чайки,
У небі кигичуть,
Над донецькими степами
Синів своїх кличуть...
Не докличуться, не буде
У житті розради...
Те квиління материнське
Із ночі до рання
Хай обернеться убивцям
Важким покаранням!
Нехай жалібний той плач
Сягає у хмари
Просить Бога і благає:
«Кари вбивцям, кари!

ЯК ЖИТИ НА «ДВАНАДЦЯТЬ?»

Критерії нашого нинішнього життя так стрімко змінюються, що пересічний громадянин вже і не знає, як то йому за ними вгнатися. Написані в законах, агітках та і на невтомних устах наших великих і малих керманичів, вони ніби ті загадкові знаки із законів Хамураппі, то зникають, а то оживають у новому амплуа. І ми всі з вами ніяк не второпаємо своїми селянськими мізками, що то воно за штука — жити на всі «сто», а по шкільному — на «дванадцять».

Як то воно: мало працювати — і все мати!
Великий Гаутама, а пізніше Будда просвітленим не зразу став.
Коли побачив горе всюди, він все добро своє віддав,
Потім занурився в нірвану шукати виходу з біди,
Одягши бідняка сутану, вказав індійцям йти куди.
То ж запитаймося у мудрих, як же нам жити нині всім.
Не будемо питатись в хитрих, бо обберуть і голий дім
Буде стриміти край дороги і будуть тикати в лице:
«Шукав в багатих допомоги, — от і отримав тепер це!»
От ми разом і поміркуймо: чому погано живемо?
Себе «чуток» покритикуймо, мо щось і мудре знайдемо!
Пора громадою вже думать, бо добрий дядько не прийде
І все за нас хрещених зробить та ще й освистаний піде.
Раз хочем жити на «дванадцять», то на «дванадцять» й працювать,
А то працюємо на «трійку», а живемо — на двадцять п’ять.
Бо все почалося зі школи: батьки забули про дітей:
«А якось виходять поволи, а там підуть поміж людей...
Кому потрібна та наука, нащо дарма мізки сушить,
Життя — воно розумна штука, саме всьому його навчить.
Коби здоровий був та сильний... Дасть Бог пристроїмось в житті».
Потім диплом отримав мильний та вивчив хитрії статті,
Як бистрячком розбагатіти... Ні лікувать, ні щось робити,
Ні сіяти, ані учити, — а тільки ближніми крутити, —
Такий ось вилупивсь спєцок. І хоче враз розбагатіти.
Такий учитель, такий док, і агроном, — куди їх діти?
От і на «трійки» всі працюють, хоч із дипломами усі,
Вони ж нічого не уміють, зате балакають, як всі?
Дороги, наше спільне горе, асфальтом криють тільки в дощ,
А потім ям ціліське море і, — нате вам машинотрощ.
Зате подвір’я їхні в плитці, кругом газонная трава,
А на дорогах ми, як в клітці, — з плечей злітає голова.
Тобто, в приваті — на «дванадцять», а для громади — лиш на два
І міліонів щезло надцять (та тих зелених, мов трава).
І хто, кого вхопив за руку? Мабуть, ми звикли жить на «два»,
Самі наплодили тих дуків, от й переходим на дрова… —
Газ позолочений по трубах нові керманичі дають.
І край уже чорніє в зрубах, а злидні ще лютіш клюють.
Усі тарифи з «комуналки», як у Європі, вже у нас
І скоро від цієї палки заплаче наш селянський клас.
Тепер ми платим на «дванадцять», а зарплатня знову на «три»,
А що, як завтра скажуть: двадцять? Тепер нові віють вітри...
Ті, що навчалися на трійки, по-європейськи вже живуть,
А ми тримаємось копійки, яку із ближнього ті друть...
Нам таки треба щось міняти! Давайте з себе почнемо!
Давайте не будем мовчати і віче якось зберемо.
Прийдімо всі: і ті, що скраю, і ті, що в бій завжди ідуть.
Я наперед вам нагадаю, що справи ліпше в нас підуть.
Але назвімо білим — біле, а чорне викинем з життя,
Бо ми народ — єдине ціле, і у нас спільне майбуття.
Воно в руках самих вкраїнців! Ми разом зможемо усе!
Дивіться, як б’ємо чужинців і як лють Путіна трясе.
І тут ми справимося дружно з усім невіглаством навкруг
Наступимо на тупість пружно і витиснем із себе слуг.
Навчімо всіх нас поважати, бо ми усе-таки народ.
Та вже навчімося й питати з тих, хто затіяв хоровод
І хитро водить нас по колу, все, обіцяючи нам рай.
Вже перестаньмо думать кволо, рятуймо і себе, і край.
Ми жити можемо на «добре», лиш треба вірити у це .
І будьмо ми у цім хоробрі. Чого це курку вчить яйце?
Давайте разом погадаймо, — то хто кого з нас породив?
І кого треба запитаймо: «Чого від нас ся вгородив?
Чого мури такі високі у царских селах возвели?
Звідки провалля ці глибокі між нами!» Ні, ми не могли
І не хотіли так ділитись! То хто ж тоді нас розділив?
Нам треба сісти й помиритись, щоб ворог нас не впокорив.
Сядьмо усі під образами, згадаймо, що родина ми,
А не робімося панами, коли народ закрив грудьми
Усіх від ворога страшного... І поділімось, хто чим має.
Нема в нас виходу другого... Вітчизна так лиш виживає.
Не треба зразу «на дванадцять», зажиймо разом хоч на «сім»
А потім буде і на двадцять, — тепер нам вижить треба всім!
Ми зможем, браття, вірте, зможем! І я до праці кличу всіх
І один одному поможем: так проженемо лінь і гріх.

В.САДОВНИК, 2015 рік

ВИШИВАЛА МАТУСЯ СИНОВІ СОРОЧКУ
Вишивала матуся  сорочку мені, 
Щоб вона зігрівала мене на війні.
Вишивала, як небо, 
голубими нитками,
Щоб живим повернувся 
синочок до мами.
Вишивала, а сльози текли по лиці.
Син питає: «Чом ти плачеш, матусенько, признайся мені?
Може скривдив тебе ненароком, пробач?
Але більше не можу я чути твій плач.
Нехай висохнуть сльози,
Я ж живий, я живу,
Лиш тебе й Україну
Я найбільше люблю.
У сорочці  я буду неначе в броні,
Не страшні тепер кулі ворожі мені,
Нестрашний мені холод —
Зігріває тепло твоїх рук,
Перетерплю і голод —
Відчуваю я серця матусений стук.
Не страшні мені більше кати, вороги
Бо зі мною сорочка, бо зі мною є ти.
Я іду на війну, нене, люба, прощай!
Моя рідна  Заставно,
Буковинський мій край.
Я іду, з перемогою знову повернусь,
Як колись повернувсь героєм дідусь.
Не залишу в бою, не умру на війні,
Бо в сорочці твоїй я неначе в броні».
На воротах матуся уклякла на коліна,
На війну проводжає єдиного сина.
І до Бога звертається вся зі сльозами,
Щоб живим повернувся
Синочок до рідної мами.

Травень 2015 

ЧОРНОБИЛЬ — ГІРКИЙ ПОЛИН І КАЯТТЯ
Чорнобиль — скільки вже минуло часу,
Хоч для історії — це дійсно тільки мить.
Яка і нині так тривожить душу нашу,
А серце, серце плаче і болить.
Перед очима — молоді пожежники-герої,
Іде з вогнем запекла боротьба.
А смерть невидима чатує за плечима,
Іще хвилина і їх уже нема.
У цей же час на площах міста усе спокійно,
І радісно крокує дітвора,
Усі кричать із 1-ше травнем, Україно,
Хвала Кремлю і партії хвала.
А хмари чорні застеляють небо
І вже несуть кругом страшну біду.
Не треба більше музики, не треба,
Пташки вже не співають у гаю.
Безмежна прірва і мовчання,
Солодкий присмак йоду на губах,
Людська байдужість та страждання
І дикий біль, і просто страх.
Невидимий убивця скрізь чатує
І косить людство, мов траву.
Це мирний атом нас шматує
І сіє смерть за похвалу.
Що можем ми на це сказати,
Коли зненацька в двері стукає біда?
Чи можем ми не пам’ятати
Свою історію, Тарасові слова?
І тих, хто полягли безвинно,
Для того, щоб ми жили,
А час біжить, біжить невпинно,
Ми — України дочки і сини.
Чорнобиль — біль і совість наша,
Гіркий полин і каяття,
Частина краю, втрачених ілюзій,
Перерваний політ життя.

О.ДРИГА 2015 рік