“Навчіться чинити добро,
правосуддя жадайте,
карайте грабіжника,
дайте суд сироті,
за вдову заступайтесь...”
Книга пророка Ісаї ч. 1. 1:17

Як не крути, а воно тягне про цю війну поговорить,
Душа спокою, бідна, прагне, та Схід весь полум’ям горить.
Хочем про мир вже говорити, щоб якось легше зажилось,
Та серце починає нити: “Чи не загинув іще хтось?”
Прости нас, Господи, що просим лиш перемоги на фронтах,
Ми стільки жертв війні приносим, і скільки нас відвідав жах!
Жоден народ ще не єднався з своєю армією так
І так сердечно не прощався з героями... Народ-дивак?!
В містах і селах волонтери готують їжу для солдат,
Всі городяни й навіть мери роблять посильний людський вклад:
Одні збирають всюди гроші, інші купують десь м’ясне,
Та крутять голубці хороші (хоча самі їдять пісне).
В Заставні печі затулили, в них мліє їжа для АТО,
Стільки котлет тут наробили (не порахує їх ніхто).
Тут пиріжки із Буковини, копчена риба, вищий клас.
Жінки трудилися до днини, щоб хлопці там згадали нас.
Сотні відерець з голубцями, прямо із печі — у авто
Із заставнянськими хлібцями кортеж цей їде у АТО.
По кілька змін жінки трудились з піснями, як в давні часи,
І потайки собі молились, сльозьми скропивши, як з роси,
Свої нехитрії дарунки нашим нескореним бійцям.
І мамині, в хустинці клунки, сміливим водіям-гінцям
Наповідали, щоб кожний їжу їх перепробував солдат,
І, якщо можна, якщо можна: “Передай в руки, там мій брат!
А там мій син вже рік воює!.. Мій чоловік десь в тих Пісках!
Хай нашу він любов почує!... І хай полишить його страх.
Хай не гризуться за нас тато, ми із сестрою ждем його,
Сказати хочеться багато... Бажаєм вам всього, всього...
Але найбільше в Бога просим — живими повертайтесь всі
Ні, ми не плачем, не голосим (то очі наші у росі).
Вже дві війни ми перебули, зазнали горечка і втрат
І лиш тепер ми всі відчули, який нам рідний цей солдат,
Що добровольцем чи “укропом” воює в тих лихих степах.
Вгощайтесь, діти, нашим супом, бо там вгощають вас свинцем ,
Бо там з землею вас мішає триклятий той москальський “Град”,
І їхня мати добре знає, про той кадирівський парад,
Що влаштували нашим дітям, як полонених били їх
І як донецьке п’яне сміття по плечах гупало своїх,
Вкраїнських хлопців геть ранених... Та в них усіх нема душі.
Простімо їх давно “шарнених”, — то януки-нувориші.
Це тут ми з хлібом їх і сіллю стрічаєм, мов братів своїх,
А наші діти там є ціллю для денеерівців! От гріх!
Та ми, покірні християни, ділимось з ними, що в нас є.
Ми добрі всі заставнівчани, та часом й нас вже дістає...
Ви передайте ці дарунки, а на словах усе ж скажіть,
Що всі ми бачим ті дикунки, в яких ховаєтесь на мить,
Коли вогнем вас поливають “брати”, трикляті москалі,
Але вони “не понімають”, що ви від матінки-землі.
І вас вона так захищає, як мати рідная синів,
Грудьми своїми прикриває, щоби не було в селах вдів,
Щоб ми в обіймах вас душили, а не їдкий гірчичний газ,—
Ви в нас на щастя заслужили і не лиш раз, а сорок раз.
Дай, Боже, діти, вам здоров’я! Спожийте з радістю усе.
Скінчиться люте безголів’я і Україна геть стрясе
З своїх плечей лютих моголів, а ви повернетесь до нас,
Без всяких мінських протоколів, на нас працює нині час”.

В.САДОВНИК, 2015 р.